Поняття правової інформації та її типи

Правова́ інформа́ція — будь-які відомості про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику.

Джерелами правової інформації є Конституція України, інші законодавчі і підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань.

З метою забезпечення доступу до законодавчих та інших нормативних актів фізичним та юридичним особам держава забезпечує видання цих актів масовими тиражами у найкоротші строки після їх прийняття.

Складність завдань управління розвитком суспільства, вивчення соціально-правової реальності в даний час у зв'язку зі змінами, що відбуваються в соціальній структурі українського суспільства, а саме вибором курсу на ринкову економіку, інтеграцію до Європейського співтовариства, значні перетворення в політичній системі країни, постійно диктують необхідність принципових змін у функціонуванні системи органів виконавчої влади, якісного поліпшення в ній інформаційної взаємодії елементів. З огляду на викладене зростає значення узгодження діяльності органів виконавчої влади в інформаційній сфері.

Відповідно до Закону України «Про інформацію» інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Як один із видів інформації цей Закон виокремлює правову інформацію - сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо.

У системі органів виконавчої влади рух інформації здійснюється відповідно до сталих показників: дані про все розмаїття існуючих суспільних відносин використовуються в соціальному управлінні не в чистому вигляді, а проходять через державний механізм, де інформація перетворюється на форму закону або правозастосовних актів, здатних вплинути на навколишнє середовище. Здійснений вплив (реалізоване право) у перетвореному вигляді, одержаному шляхом узагальнення правозастосовної практики, повертається до правотворчого органу. Аспект взаємозв'язку держави і права може мати значення для уточнення поняття права, для визначення в ньому співвідношення об'єктивного і суб'єктивного моментів. З цих позицій право можна розглядати як частину інформаційної структури системи управління і відповідно застосовувати при його вивченні виявлені закономірності розвитку і функціонування даної структури.

Роль структурно-статичного аспекту для дослідження права визначається також і тим, що він дає змогу вимірювати кількість інформації, яка циркулює у правовій сфері. Проте це розуміння інформації не відображає змісту багатьох процесів, у тому числі й правового регулювання. Поведінка суб'єктів права в більшості ситуацій має не випадковий характер, а являє собою послідовне виконання визначених дій.

У загальному розумінні інформація, що передається в процесі спілкування між людьми, характеризується не тільки статистичними показниками, а й змістом. Для людини важливе, насамперед, значення інформації, розуміння того, що передається в нормативно-правовому акті. Таким чином, пріоритетними для управління напрямками залишаються дослідження семантичного і прагматичного аспектів інформації.

Основна ідея семантичного аспекту правової інформації полягає у можливості виміру предметного значення правових норм, розглянутих як судження. Можна виміряти зміст через форму, хоча такий вимір буде неповним, тому що фіксація форми не означає передачі в її межах змісту.

Розмір інформації, яку містить нормативний акт стосовно конкретної проблеми, визначається тим, наскільки цей акт зменшує міру труднощів її позитивного розв'язання, міру недостатності інформації, необхідної для цього. У свою чергу кількість інформації правозастосовного акту, що являє собою розв'язання проблеми, дорівнює сумі величин інформації всіх нормативних актів та інших суджень стосовно даної проблеми, на підставі яких вона отримана. Кількість семантичної інформації в тексті визначається ступенем змінюваності існуючого запасу знань під впливом розглянутого правового акта. Це дає змогу визначити новизну значеннєвого змісту того або іншого юридичного акта, його співвідношення з чинним законодавством. Будь-який прийнятий акт може інтерпретуватися як певне повідомлення, а чинне законодавство як тезаурус, тобто запас вже наявних зведень про моделі належної поведінки, про нормативні суспільні відносини. Окреслений аспект дає змогу вимірювати інформативність будь-якого правового акта тільки залежно від юридичної поінформованості конкретного суб'єкта права.

Вивчаючи статистичні й семантичні аспекти інформації, як правило, абстрагуються від її стосунку до одержувача, у той час як інформація має певну цінність та користь. Дослідження прагматичного аспекту є особливо важливим при розгляді процесів державного управління. З усього розмаїття сигналів система управління відбирає лише найціннішу, найкориснішу інформацію, що слугує здійсненню мети (збереженню системи в заданому стані, її розвитку, регулюванню тощо).

Оцінка здійснюється у двох напрямах: спочатку аналізується все розмаїття суспільних відносин, їх однорідні групи, а потім виділяються основні ознаки, на підставі яких формуються нормативні суспільні відносини. Вони містять нескінченну кількість ознак, властивостей і зв'язків, тобто необмежену кількість інформації для законодавця. У процесі правотворчості відбувається ретельний вибір, тобто інформація обмежується. При цьому законодавець виступає як виразник потреб та інтересів панівного класу.

Отже, правова інформація - це виражена в державно-владній формі інформація законодавця про зовнішнє (суспільні, виробничі відносини) і внутрішнє (потреби, інтереси, мета) середовище або в ширшому розумінні - про потреби й інтереси класу, що економічно - панує в суспільстві.

Таким чином, аналіз зазначених аспектів правової інформації дає змогу зробити висновок, що вона являє собою відображення розмаїття статистичних, семантичних і прагматичних аспектів суспільних відносин. Інакше кажучи, правова інформація, виступаючи об'єктивним фактором, виявляє себе лише в процесі взаємодії суб'єктів права. В останньому випадку ми отримуємо значущу інформацію, що завжди включена у прагматичні відносини: суб'єкт - інформація - ціль. Отже, соціально значуща правова інформація проявляється не сама по собі. Вона виникає в процесі пізнання, що являє собою єдність моментів відображення і прогнозування.

Джерелами правової інформації є Конституція України, інші законодавчі й підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми й принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань.

Уся правова інформація, як зазначається у Законі України «Про інформацію», за характером джерел поділяється на дві основні групи: офіційну й неофіційну. Офіційна правова інформація міститься в документах трьох видів: нормативних, правозастосовних і статистичних, її джерелом є державні органи й посадові особи. Така інформація має велике значення у державотворенні. Наприклад, на сучасному етапі враховується історична практика, яка відображає об'єктивні умови розвитку українського народу. Неофіційна правова інформація міститься у матеріалах наукових досліджень, лекціях, доповідях з правової тематики.

Офіційна та неофіційна правова інформація різняться метою, властивостями. Якщо для першої обов'язковою є повнота, то для другої ця властивість не є обов'язковою.

До неофіційної правової інформації можна віднести документи, які не містять правових норм, а отже, мають рекомендаційний та інформаційний характер. Її можна поділити на дві групи:

· інформація про дотримання прав і свобод людини, що міститься у звітах Уповноваженого з прав людини, офіційні дані про стан виконання Україною своїх міжнародних зобов'язань, матеріали комісій з прав людини;

· інформація про стан законності й правопорядку, ефективності прокурорського нагляду, що міститься в публікаціях засобів масової інформації, у періодичних виданнях правоохоронних і правозастосовних органів, інформація про форми і способи захисту прав громадян, про вжиті заходи з відновлення законності.

Інформація, пов'язана з розкриттям і розслідуванням правопорушень:

· кримінологічна - дані про злочинність та інші правопорушення, а також ефективність карних заходів;

· криміналістична - інформація, що використовується при доведенні факту злочину та ідентифікації особи чи групи осіб, які вчинили злочин;

· судово-експертна - інформація, що використовується під час судових експертиз для доведення (або спростування) факту злочину і вини обвинуваченого;

· оперативно-розшукова - інформація, що відбиває хід і результати проведення оперативно-розшукових заходів з установлення та розшуку осіб, які вчинили кримінально карне діяння і переховуються від правосуддя, а також інші відомості та матеріали.

Існують й інші підходи до класифікації правової інформації. Деякі з ознак класифікації є спільними для різних видів інформації.

Залежно від стадії виникнення розрізняють первинну інформацію, яка виникає безпосередньо у процесі юридичної діяльності, і вторинну, яка виникає в результаті оброблення первинної та (або) іншої вторинної інформації. До вторинної належить інформація проміжна і результатна. Одержання результатної інформації є метою функціонування ІС.

З позиції технології розв'язування задач розрізняють інформацію вхідну, проміжну і вихідну. Вхідною називають інформацію, що підлягає обробці - первинна і вторинна інформація, константи. Вихідна інформація є підсумком оброблення вхідних даних, але вона разом з результатною інформацією містить і деякі первинні дані. Проміжною є інформація, необхідна для розв'язування цих самих задач у наступних періодах.

За стабільністю інформація поділяється на постійну (сталу), яка не змінює своїх значень, умовно постійну, для якої це твердження може бути справедливим протягом тривалого періоду, та змінну, значення якої часто змінюються.

Різновиди інформації варто враховувати, організовуючи оброблення інформації, створюючи інформаційні системи, вибираючи варіанти технології розв'язування конкретних задач. Правова інформація має бути вірогідною - об'єктивно відбивати реальність, повною - достатньою для розв'язування правової задачі, своєчасною - надходити до користувача тоді, коли той матиме в ній потребу.

Деякі властивості інформації є об'єктом правового регулювання. Зокрема, установлюється правовий режим доступу до інформації - передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення та зберігання інформації. За цією ознакою розрізняють:

· відкриту інформацію, доступ до якої забезпечується її систематичним публікуванням в офіційних друкованих виданнях («Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», газета «Урядовий кур'єр»), поширенням її засобами масової комунікації, безпосереднім її наданням зацікавленим громадянам, державним органам та юридичним особам;

· інформацію з обмеженим доступом - конфіденційну і таємну. Конфіденційна інформація - це відомості, які перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну чи іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству, державі.

Конфіденційність (секретність) - це тільки одна з характеристик інформації, які мають розглядатись у контексті її автоматизованого оброблення. Вона є головною для важливої державної інформації. Для відкритої інформації не менш важливими вимогами є цілісність і доступність, у деяких випадках - захищеність від тиражування.

Характеристика основних типів мереж, які виділені за способом організації обробки інформації

інформація правовий реєстр майно

Комп'ютерна мережа - це сукупність каналів передавання даних і/або засобів комунікації, які з'єднують окремі ЕОМ і дають змогу використовувати спільні програмні й технічні засоби для організації зв'язку.

Основним призначенням комп'ютерних мереж є обмін даними; розподіл ресурсів - спільне використання обчислювальних потужностей (ресурсів процесора), периферійних пристроїв (принтерів, графопобудовників) та ін.; розподіл даних і програмних засобів.

Проблема визначення рангів тісно пов'язана з вибором способу організації оброблення інформації. За цією ознакою мережі поділяються на централізовані, розподілені, із серверами.

У розподіленій мережі всі вузли виконують подібні між собою функції, причому кожний окремий вузол може використовувати ресурси інших вузлів і надавати у спільне використання свої ресурси. Такий підхід забезпечує оптимальність використання ресурсів, стійкість мережі до відказів (вихід із ладу одного вузла не призводить до фатальних наслідків - його легко можна замінити), але при цьому постають проблеми забезпечення розподілу ресурсів, безпеки та прозорості.

Централізовані мережі (із хост-машиною) складаються з особливо надійного й потужного центральною вузла та неінтелектуальних терміналів. На центральному вузлі здійснюється обробка даних, виконуються функції керування мережею (діагностування, збирання статистики і т.ін.), установлюється зв'язок з іншими мережами. Термінали називаються неінтелектуальними, оскільки вони позбавлені обчислювальних можливостей, на них виконуються тільки функції введення i виведення інформації та керування процесом її оброблення. Роль терміналів можуть виконувати персональні комп'ютери і навіть дисплейні станції. Нині централізовані мережі практично не застосовуються.

Проміжне місце між централізованими і розподіленими мережами посідають мережі із серверами. Сервер - це потужний комп'ютер, призначений для виконання певних завдань за допомогою відповідного ПЗ. Решта машин у мережі, які звертаються до послуг сервера, називаються клієнтськими (клієнтами), інша назва - робочі станції.

Правовий режим доступу до інформації

Отримання документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі, є засобом участі фізичних та юридичних осіб у суспільних і державних справах. Саме тому суспільні відносини, що виникають з приводу одержання інформації, потребують правового регулювання. Особливо важливою є правова регламентація об'єктно-суб'єктного складу відносин з приводу доступу до інформації в умовах формування демократичної, правової держави в Україні, найвищою соціальною цінністю якої визнається людина. Підвищують актуальність питання правового регулювання доступу до інформації процеси розвитку інформаційних технологій, формування інформаційного суспільства.

У науці інформаційного права провідні дослідники аналізують питання змісту та ознак поняття «право на інформацію», практичної реалізації суб'єктивних інформаційних прав різними категоріями суб'єктів тощо. У своїх наукових працях зазначені і суміжні питання розкривають такі науковці: В. М. Брижко, М. С. Демкова, Р. А. Калюжний, Д. В. Колобанов, Л. В. Кузен-ко, Є. В. Петров, В. С. Цимбалюк, М. Я. Швець та інші. Питання доступу до різних видів інформації розглянено в аналітичних роботах певних громадсько-політичних об'єднань [11, 12]. У них здійснено аналіз матеріалів, які стосуються проблем правового регулювання доступу до публічної інформації, результати моніторингів за дотриманням центральними органами державної влади права громадян на одержання інформації на основі процедури інформаційного запиту та за функціонуванням веб-сторінок центральних органів державної влади, а також запровадження в Україні електронного урядування. Загальними завданнями статті визначаємо:

1) проаналізувати чинні норми вітчизняного права, які регламентують доступ до інформації;

2) розробити визначення поняття «доступ до інформації»;

3) визначити об'єктно-суб'єктний склад правовідносин, що виникають з приводу реалізації доступу до інформації.

Першими країнами, у яких нормативно закріплено право на інформацію, були скандинавські країни: Швеція (конституційний Закон про свободу преси прийнято в 1766 р.), а потім через два століття Фінляндія (Закон 1951 р.). У 1966 р. був прийнятий Закон США про свободу інформації, у якому представлено нові інтерпретації і нові легітимні форми захисту свободи інформації. У 1970 р. аналогічні закони прийняті в Данії і Норвегії, у 1973 р. — в Австрії, у 1978 р. — у Франції і Нідерландах, 1982 р. — в Австралії, Новій Зеландії і Канаді, у 1990 р. — в Італії, у 1992 р. — в Угорщині, у 1993 р. — у Португалії, у 1994 р. — у Бельгії, у 1997 р. — в Ірландії і Таїланді, у 1998 р. — в Кореї й Ізраїлі, а 1999 р. — у Чеській Республіці і Японії, у 2001 р. — у Польщі [13, с. 68].

У нашій державі загальні засади реалізації права особи на доступ до інформації в усіх сферах суспільного і державного життя України закріплює Закон України «Про інформацію» [1], забезпечує ж громадянам України можливість для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення Закон України «Про звернення громадян» [2].

Основним засобом доступу до інформації Закон України «Про інформацію» визначає інформаційний запит [1, ст. 32]. Предметом інформаційного запиту Закон встановлює офіційні документи, письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадових осіб з певних питань. Тобто відомості про діяльність недержавних установ та організацій прямо не визнаються предметом інформаційного запиту. Складається враження, що відкрита інформація про діяльність недержавних інституцій не може надаватися за запитом. Однак, схожі документи та інформація не внесені до переліку таких, що не підлягають наданню для ознайомлення за запитами [1, ст. 37].

Опосередковано можливість отримати відомості учасникам інформаційних відносин (громадянам, юридичним особам або державі в особі її органів [1, ст. 42]) передбачена ст. 43 Закону України «Про інформацію», де зазначено, що «кожний учасник інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод і законних інтересів має право на одержання інформації про... те, що стосується його особисто» [1, ст. 43, абз. 2]. Крім того, можливість вільного одержання відомостей, необхідних громадянам України, юридичним особам і державним органам для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій, закріплено в ст. 9 Закону України «Про інформацію» [1, ст. 9, абз. 1]. Отже, цілком логічним було б розширення предмету інформаційного запиту, визначеного в Законі України «Про інформацію» через зміни редакції абзацу 3 ст. 32 цього Закону на таку: «Під запитом щодо надання письмової або усної інформації в цьому Законі розуміється звернення з вимогою надати письмову або усну інформацію про діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади України, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, їх посадових осіб з певних питань».

Відповідно до чинного законодавства України право на доступ до інформації гарантується:

обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем;

забезпеченням державою однакових прав і можливостей доступу до інформації всім учасникам інформаційних відносин;

контролем держави за режимом доступу до інформації з метою забезпечення додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, недопущення необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом;

забороною обмеження права на одержання відкритої інформації;

встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію, зокрема за необґрунтовану відмову від надання відповідної інформації; надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації; навмисне приховування інформації тощо.

Проблематика юридичної відповідальності за порушення законодавства про доступ до інформації може бути предметом окремого дослідження. Зазначимо, що сьогодні районні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди (судді) повноважні розглядати справи про притягнення до адміністративної відповідальності осіб, винних у порушенні права на інформацію [5, ст. 212–3, 221].

Перейдемо до розкриття змісту поняття «доступ до інформації». Це поняття використовується в чинному законодавстві України, однак визначення його не розкрито. Натомість Закон України «Про захист інформації в автоматизованих системах» встановлює, що «доступ до інформації в системі — отримання користувачем можливості обробляти інформацію в системі» [4, ст. 1].

Закон України «Про інформацію» дає визначення поняття «режим доступу до інформації — це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації» [1, ст. 28].

Закон України «Про державну таємницю» закріплює визначення поняття «доступ до державної таємниці — надання повноважною посадовою особою дозволу громадянину на ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею, або ознайомлення з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов'язаної з державною таємницею, цією посадовою особою відповідно до її службових повноважень» [3, ст. 1].

Законодавство України при використанні термінів, суміжних до поняття «доступ до інформації», містить конструкції «отримання можливості обробляти інформацію», «порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації», «надання дозволу на ознайомлення з інформацією». Саме зазначені конструкції доцільно використати при формуванні визначення поняття «доступ до інформації».

Декілька слів про погляди науковців на природу доступу до інформації. Є. В. Петров у межах вузького підходу до тлумачення права на інформацію ототожнює останнє з правом на одержання (доступ) до інформації і визначає як відносне право [8]. Варто погодитись з позицією, що суб'єктивне право на доступ до інформації є відносним правом, оскільки такому праву одного суб'єкта інформаційних відносин відповідає юридичний обов'язок іншого суб'єкта в межах і порядку, визначених законодавством України, задовольнити потребу запитувача (користувача; особи, яка потребує інформації тощо).

Деякі дослідники розрізняють активне і пасивне право на доступ до інформації [10, с. 51–56]. Активне право на доступ до інформації відкриває можливість безпосереднього ознайомлення з інформацією органів виконавчої влади. До процедури активного доступу до інформації органів виконавчої влади дослідники Центру політико-правових реформ зараховують такі форми доступу:

1) направлення громадянами запиту до органів виконавчої влади про надання інформації;

2) відвідування відкритих робочих засідань органів влади;

3) доступ до відкритих архівів офіційної інформації органів виконавчої влади [10, с. 51].

За способом забезпечення громадян інформацією дослідники виділяють такі форми пасивного доступу: поширення інформації в засобах масової інформації, випуск спеціалізованих брошур і збірників, розміщення інформації в Інтернеті, розміщення інформації на стендах офіційної інформації в приміщеннях, де розташовані органи виконавчої влади [10, с. 56].

Поняття «доступ до інформації» можна трактувати в суб'єктивному та об'єктивному розумінні.

Доступ до інформації є складовою суб'єктивного права на інформацію, яке передбачає можливість для учасників інформаційних відносин вільно одержати, використовувати, поширювати та зберігати відомості, необхідні для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Саме це становить зміст доступу до інформації.

Отже, зважаючи на викладене вище, доступ до інформації у суб'єктивному розумінні — це гарантована державою можливість фізичних, юридичних осіб і держави (державних органів) вільно одержувати відомості, необхідні їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій, що не порушує права, свободи і законних інтересів інших громадян, прав та інтересів юридичних осіб.

В об'єктивному розумінні доступ до інформації — це сукупність правових норм, що регламентують суспільні інформаційні відносини щодо одержання їх учасниками відомостей, необхідних для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.

У розробленому визначенні поняття «доступ до інформації» закріплено такий суб'єктний склад доступу до інформації:

1) громадяни, зокрема іноземці та особи без громадянства, а також громадськість (див., наприклад, ст. 30 Закону України «Про інформацію»);

2) юридичні особи;

3) держава в особі її державних органів, зокрема іноземні держави.

Зазначимо, що для певних суб'єктів інформаційних відносин встановлюються додаткові юридичні гарантії реалізації доступу до інформації. Наприклад, переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов'язків, а кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї.

Реалізація суб'єктами інформаційних відносин доступу до інформації пов'язана з одержанням будь-яких відомостей, необхідних для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Тобто об'єктом доступу може бути будь-який вид інформації як такої, зокрема інформація з обмеженим доступом. Остання може бути об'єктом доступу за умови відповідності суб'єкта та підстав одержання такої інформації встановленим законодавством України вимогам, або ж у випадку, наприклад, коли вона є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право суб'єкта інформаційних відносин знати цю інформацію переважає право власника інформації з обмеженим доступом на її захист [1, ст. 30, абз. 11]. Зазначимо також, що об'єктом доступу (одержання) інформації можуть бути не лише відомості про діяльність органів влади та місцевого самоврядування, а будь-які відомості, зокрема про фізичну особу (за наявності її згоди або у виняткових, передбачених законом випадках), про діяльність недержавних установ та організацій тощо.

Питання вдосконалення правового регулювання суспільних відносин, що виникають з приводу доступу до інформації, є актуальними. Це пов'язане не лише з розвитком демократичних перетворень у державі та активністю вітчизняних і зарубіжних громадсько-політичних інституцій у дослідженні зазначеної проблематики, а й з конкретними недоліками чинних норм вітчизняного права.

Безумовно, законодавство України з регламентації доступу до інформації потребує змін. Однак такі зміни мають ґрунтуватися на результатах фундаментальних наукових досліджень відповідних суспільних відносин, що складаються в Україні. Слід зрозуміти зміст поняття «доступ до інформації», правильно визначити суб'єктів доступу, а також види, категорії інформації, до яких можливий доступ, та процедуру одержання інформації.

Перспективними дослідженнями в цьому напрямі вважаємо виявлення меж правового регулювання відносин, що виникають з приводу одержання (надання) інформації, а також розкриття правових процедур доступу до різних видів інформації різних категорій суб'єктів. Ґрунтовних наукових досліджень потребують питання щодо обмеження доступу до інформації.