В середні віки термін “virtus” набуває значення можливості генерувати одну реальність з іншої, при чому кожна з яких відрізняється своїми законами існування.

Відомий філософ Фома Аквінський вважав, що категорія віртуальності є принципово важливою, з її допомогою він розв’язував проблему онтологічності існування реальностей різного ієрархічного рівня й проблему створення складного з простих елементів, зокрема проблему існування душі розумної, душі тваринної та рослинної.

Філософ середньовіччя Дунс Скот, прийшов до висновку, що “virtus” містить в собі можливість кожної речі містити в собі різні емпіричні якості не формально, а віртуально.

Микола Кузанський вважав, що термін “virtus” розуміється не тільки як зв’язуюча ланка різнорідних реальностей, але й як активна потенційна сила, яка діє на об’єкт, не виявляючи себе. Наявністю такої сили пояснювались й “поведінка ” об’єкта, й причина та напрямок його розвитку. [3, 128]

Специфічне для схоластики розуміння потенції й акта усвідомлюється найкраще при розгляді іншої близької пари схоластичних категорій, віртуального і субстанціального. Елементарна субстанціальна форма не існує як річ і, навпаки, у речі вона не існує субстанціально, але тільки віртуально, як підстава деякої сили, здатності, дієвості (virtu) речі. Це означає, що дійсною актуальністю володіє дія, спосіб продукування, творчий акт, а визначена форма є тільки потенцією, можливістю даного способу діяти. При цьому вона тим більше актуальна, чим більш сама втілює в собі цю дієвість.

У схоластиці категорії "річ", "властивість", "енергія", "існування", "потенційне", "актуальне" стали розумітися інакше, чим в античній філософії. Збільшення в порівнянні з аристотелівскою парадигмою полягає у встановленні визначеного зв'язку (за допомогою virtus) між вищою і нижчою реальностями, а в порівнянні з платонівскою парадигмою — у тім, що категоріальна структура, розроблена Аристотелем, зберігається, але застосовується тільки до однієї з двох реальностей: субстанціальної - пасивної, що не розвивається, існуючої в абсолютному, не зв’язаному з реальністю, часі та просторі.

Але схоластична парадигма має певну особливість, в якості другої реальності покладається гранична, божественна реальність, що приводить до того, що в кожній події знаходиться божественне провидіння. Це по суті заперечує ідею ієрархії реальностей, оскільки: а) фактично припускається існування тільки двох реальностей - субстанціальної та божественної; б) ці реальності є граничними, абсолютними, що суперечить ідеї ієрархічної упорядкованості та визначеної єдності цих реальностей і породжує відношення антагоністичності між ними, оскільки їх характеристики визначаються через протиставлення друг другу. [8, 154]

Таким чином термін “virtus” набуває зміст потенційної енергії, яка виступає у значенні сили, він починає використовуватись не тільки, як категорія енергетичного акту дії, але й як проміжний стан між актуальним та потенціальним.

В філософії нового часу поняття “віртуальність” відходить на другий план. Багато в чому розвиток середньовічної філософії, а потім філософії Нового часу визначався відношенням до проміжної реальності: є вона чи її немає. Наукова картина світу, що виникла в Новий час, виключила божественну реаль­ність, перейменувавши; божественні закони в закони природи, тим самим вказавши на моноонтичність, де усе належить до однієї реальності - природної, але при цьому ідея сили (схоластичного virtus), залишилась. Ця суперечлива позиція породила у свою чергу дискусії з приводу взаємин науки і релігії, науки і містики, природних і гуманітарних наук. Внутрішня суперечливість новоєвропейської моноонтичної парадигми полягає в тому, що якщо для зовсім простих подій, типу притягнення двох предметів, ще можна апелювати до того, що такий закон усього космосу (всесвітній закон тяжіння), але для більш складних подій, типу відносин двох людей, така апеляція не підходить, й потрібно визнання якихось проміжних рівнів реальності, які б пояснювали, чому в одному випадку відносини відповідають одному типу законів, а в іншому - ні. [8, 155]

Зароджується новий вид онтології, тісно пов’язаний з віртуальністю. Так, А. Бергсон писав про віртуальну реальність, що в ній міститься ідея про об’єкт, який є відсутнім в реальному часі, проте реально себе проявляє. [3, 133]

З розвитком науки в XIX – XX ст. термін “віртуальність” використовується все частіше, при чому використовуються майже всі визначення терміну. Ідея віртуальності використовується в фізиці, психології, філософії, зокрема в фізиці розробляється ідея про віртуальні частки, які уявляють собою мікрочастки менш реальні ніж макрооб’єкти. Постає питання, які частки вважати свідомо реальними? Відповідь на поставлене запитання шукають в контексті категорій “дійсне” та “можливе”, та приходять до висновку, що віртуальні частки – це об’єктивно існуюча реальність.

В другій половині XX ст. ідея віртуальності, виникла незалежно друг від друга майже одночасно (з різницею в 20 років) у декількох сферах науки й техніки: квантовій фізиці були відкриті так звані віртуальні частки, які характеризувалися особливим статусом існування на відміну від інших елементарних частинок; у комп'ютерній техніці з'явилося поняття віртуального об'єкта, наприклад віртуальна машина, віртуальна пам'ять; у літакобудуванні була розроблена віртуальна кабіна літака, особливим чином (за допомогою головного шолома) який передає льотчику інформацію в ході польоту про бойову обстановку; у ергономіці була створена модель віртуального польоту літака, що фіксує особливий тип взаємодії льотчика і літака в окремих режимах польоту; у психології були відкриті віртуальні стани людини і, нарешті, був винайдений термін "віртуальна реальність" для позначення особливих комп'ютерів, які б давали користувачу інтерактивне стереоскопічне зображення. У результаті агресивної рекламної кампанії по просуванню віртуальних комп'ютерів на ринок термін "віртуальна реальність" став у масовій свідомості асоціювати саме з комп'ютерами.