3.3. Перші промислові стандарти

Поява на початку 1975 р. першого комерційно поширюваного персонального комп’ютера Альтаїр-8800 на основі 8-розрядного мікропроцесора Intel-8080 було тим поштовхом, що одразу декілька фірм оголосили про намір створити на основі мікропроцесора Intel-8080 свої персональні комп’ютери. Комп’ютер Альтаїр-8800 продавався за ціною близько 500 дол. І хоча можливості його були дуже обмежені (оперативна пам’ять складала всього 256 байт, клавіатура та екран були відсутні), його поява була зустрінута з великим ентузіазмом: у перші ж місяці було продано декілька тисяч комплектів машини. Покупці забезпечували цей комп’ютер додатковими пристроями: монітором для виведення інформації, клавіатурою, блоками розширення пам’яті тощо. Незабаром ці пристрої стали випускатися іншими фірмами. Створення Полом Алленом і Білом Гейтсом для комп’ютера «Альтаїр» інтерпретатора мови Basic дозволило користувачам досить просто спілкуватися з комп’ютером, і легко писати для нього програми. Це також сприяло популярності персональних комп’ютерів.

Ключову роль у змінах, що сталися в області апаратних та програмних засобів, зіграв Стефан (Стів) Возняк (Steve Wozniak, 1950 г.р, шт. Каліфорнію) разом зі своїм другом і партнером по роботі СтівеномДжобсом (Steve Jobs).

У Кремнієвій Долині (Silicon Valley – Селиконовая долина, географічної назви якої не існує, неправильний переклад silicon-кремній та silicone-селікон) і понині розповідають стару байку про те, як перший персональний комп’ютер був зібраний в гаражі двома молодими геніями (або одним генієм і одним пройдисвітом – залежно від того, хто розповідав). Здебільше ця байка дійсно правдива, хіба що дещо прикрашена.

Стів Возняк був студентом коледжу і жив у гуртожитку Каліфорнійського університету. І ось одного дня його мати принесла йому статтю з жовтневого номера журналу "Есквайр" (Esquire) за 1971 рік. Стаття називалася "Секрети блакитної коробочки".

У ній розповідалося про підпільну мережу "телефонних фанатів", попередників комп’ютерних зломщиків, що з’явилися через десятиліття. Такі блакитні коробочки могли перехитрити бухгалтерські машини телефонної компанії "Белл" (Bell) і давали можливість безкоштовно дзвонити у будь-яке місто світу. Далі – більше: за допомогою правильного чергування гудків та дзвінків телефонні спритні ділки зуміли проникнути в урядову комунікаційну мережу, яка обслуговувала правоохоронну систему США, Збройні сили і навіть ЦРУ.

Ця стаття настільки захопила Возняка, що він тут же кинувся дзвонити своєму другу Стіву Джобсу. Джобс, що був на чотири роки молодше Возняка, вчився на другому курсі Вищої школи і жив на околиці Сан-Хосе. Хлопці дружили вже багато років, їх пов’язували загальний інтерес до електроніки та загальна відсутність інтересу до молодіжних тусовок, що робило друзів відщепенцями серед однолітків.

Отже, два Стіва вирішили зайнятися виготовленням блакитних коробочок. Чотири наступних місяця вони працювали і нарешті зібрали сигнал-генератор за схемами з журналу "Популярна електроніка". Але добитися стабільності роботи генератора, аби ввести в оману апаратуру телефонних станцій, виявилося справою нелегкою. Тому Возняк сконструював невеликий цифровий пристрій, який працював від дев’ятивольтової батареї. Тепер генератор видавав стійкий сигнал, і два Стіва почали грати в телефонні ігри.

Але, як би зумовлюючи майбутнє партнерство, Джобс вирішив припинити ці технічні розваги, він мав намір робити гроші на винаході друга. Деталі для блакитної коробочки коштували 40 доларів, на збірку схеми у Возняка йшло не більше години часу. Джобс запропонував такий план: він оплачує комплектуючі, Возняк виконує монтаж, а прибуток вони ділять порівну. Возняк погодився. І незабаром друзі щосили торгували своїми хитромудрими коробочками, розносячи їх по кімнатах чоловічого гуртожитку. Потім коробочки стали продавати в Південній Каліфорнії завдяки одному приятелеві, який взявся бути їх представником в регіоні Беверлі Хиллз. Друзі продали більше двохсот таких коробочок за ціною 150 доларів за штуку. Вони не попалися. А ось деяких з покупців притягнули до суду. Рік потому телефонна компанія вдосконалила свою комутаційну систему, і блакитні коробочки виявилися некорисними.

Але життя йшло своєю чередою. Возняк завалював один іспит за другим. Джобс взагалі став випадати з життя. Він оселився в авангардистському студентському кампусі в Орегоні, говорили, що він призвичаївся до маріхуани, захопився вивченням дзен-буддизму. Зрозуміло, що дуже скоро Джобса виключили з коледжу, і він повернувся додому до батьків. Заявивши, що колись він працював на фірмі "Хьюлетт-паккард" (Hewlett-Packard), Джобс зумів отримати роботу в компанії "Атарі" (Atari, при оплаті 5 доларів за годину) по створенню першої відеогри "Понго". Працюючи у фірмі, Джобс примудрився налаштувати проти себе майже всіх співробітників через те, що постійно сував ніс в їх роботу і обзивав всіх "тупоголовими". Сам же ходив на роботу брудним, таким, начесаним, загалом нечепурою, навіть для програміста.

Начальник Джобса, Ел Олкорн, перевів Джобса на роботу у нічну зміну, де він працював наодинці. При цьому начальник сказав, що колеги не люблять Джобса тому, що від нього погано пахне. Нічна зміна означала, що ніхто не заглядатиме Джобсу через плече, а це було важливо, бо Джобс особливою старанністю не відрізнявся. Йому належало розробити гру під назвою "Розбий стінку", яка, фактично, була модифікацією "Понго", з тією лише різницею, що в ній додавалася стінка, яка складалася з цеглинок і яка зникала, якщо в них потрапляли.

Джобс мав намір самостійно виконати всю роботу, але потім зрозумів, що йому не впоратися, тому звернувся за допомогою до Возняка. Довірливий друг погодився допомогти. Фірма "Атарі" виплачувала премію кожного разу, коли конструктору вдавалося скоротити кількість мікросхем у грі, оскільки при цьому знижувалася собівартість продукції. Возняк же був великим фахівцем з економії комплектуючих при одночасному поліпшенні якості.

Джобс погодився віддати другу половину преміальних, які, за його словами, складали 700 доларів. Возняк працював над грою, думаючи, що Джобс продасть її "Атарі" за 700 доларів, а він отримає свої 350. Лише декілька років потому він дізнався, що насправді Джобс отримував за неї не 700, а 7000 доларів. Крім того, Джобс вибив в "Атарі" кредит за цю гру і ніколи і нікому не говорив про участь у ній Возняка.

Отримавши гроші, Джобс виїхав у свою комуну на ферму Орегона. Тим часом Возняк, що жив з батьками після відрахування з Берклі, отримав роботу на фірмі "Хьюлетт-паккард" і зайнявся розробкою калькулятора. Але насправді його цікавили комп’ютери. Він почав відвідувати Комп’ютерний клуб електронщиків-любителів «Саморобний комп’ютер» в Менло Парку. Двічі на місяць у клубі збиралися інженери, програмісти та техніки. Вони обговорювали проблеми конструювання малогабаритних комп’ютерів.

Завданням Комп’ютерного клубу було вирвати монополію на комп’ютери з рук фінансової олігархії і зробити ці розумні машини доступними для простого народу. У них були підстави розраховувати на успіх. Явно була зрозумілою перспектива швидкого та різкого здешевлення мікропроцесорів, зменшення їх розмірів, зниження складності та збільшення потужності.

Члени клубу почали обмінюватися схемними рішеннями, пропонувати один одному ідеї, ділитися або торгувати електронними деталями. Розробники клубу були на сьомому небі від щастя, коли у січні 1975 року журнал "Популярна електроніка" оповістив світ про випуск "Альтаїра-8800" (Altair) – першого комп’ютерного набору для електронщиків-любителів. Набор деталей коштував 375 доларів. Але навіть для комп’ютерних асів "Альтаїр" з’явився предметом глибокого розчарування. Набір продавали без програмного забезпечення, без операційної системи, тому програмувати машину був змушений сам покупець. Збирання та паяння теж належало виконати користувачеві, йому також пропонувалося самому підключити додаткові мікросхеми запам’ятовуючих пристроїв, телетайп або монітор, гнучкий диск (у 1971 компанія IBM представила гнучкий диск, який став стандартом для зберігання даних). І лише після цього комп’ютер ставав більш менш функціональним. Фактично, вартість зростала до 3000 доларів. Але тим не менше "Альтаїр" демонстрував доступність створення комп’ютера силами любителів.

Клуб витратив багато часу, обмірковуючи потенційні можливості малогабаритних комп’ютерів. Заводські виробники розраховували, що завжди контролюватимуть випуск обчислювальних машин та додаткових пристроїв до них, а молоді конструктори клубу вже переконалися, що персональні комп’ютери можуть управляти охоронною сигналізацією, автомобільним двигуном, системами опалювання, можуть складати музику, редагувати тексти, грати в карти та управляти діями роботів.

Возняк не міг дозволити собі купити "Альтаїр". Створювати ж свій комплект деталей він не хотів, тому почав конструювати власний мікрокомп’ютер з компонентів, здобутих ним у Джобса. Новий комп’ютер Возняка не був, строго кажучи, його першою обчислювальною машиною. Ще підлітком він з приятелем зібрав примітивний пристрій, який умів виконувати множення цілих чисел. Але коли Возняк став демонструвати своє дітище одному з репортерів, з калькулятора повалив дим і кімнату наповнив їдкий запах – калькулятор трагічно згорів.

Але тепер винахідника вже не підстерігала невдача. Комп’ютер працював саме так, як повинен був працювати. Проте, коли Возняк запропонував права на виробництво комп’ютера своїм босам на "Хьюллет-паккарде", ті, ввічливо вислухавши його, відмовили, заявивши, що "Хьюлетт-паккард" не зацікавлений в подібній продукції. А ось Джобс зацікавився. Він почав умовляти Возняка продавати плати комп’ютера членам клубу і іншим електронщикам-любителям. Джобс запропонував створити власну комп’ютерну компанію. Він і назву підібрав. По спогадах про фермерську комуну в Орегоні, а також аби виявитися в телефонному довіднику перед фірмою "Атарі", Джобс вирішив назвати компанію "Еппл Комп’ютер" (Apple).

Для виготовлення першої сотні плат були потрібні гроші. Возняк продав свій нагородний калькулятор за 500 доларів. Джобс, не бажаючи видавати, що у нього на банківському рахунку є 5000 доларів за гру "Розбий стінку" від фірми "Атарі", продав вантажівку "Фольксваген" і таким чином забезпечив собі половину прибутку підприємства.

Комп’ютерний клуб відреагував на все це гробовим мовчанням. Але один з членів клубу (Террелл) володів трьома магазинами з продажу електронних компонентів. Він сказав, що йому потрібні не печатні плати, які користувач ще повинен змонтувати, а повністю готові комп’ютери. Він мав намір придбати 25 комп’ютерів за умови постачання їх у готовому вигляді. Для двох Стівів таке замовлення було манною небесною, але у той же час і тяжким тягарем. Вони нашкрябали близько 25000 доларів (взяли кредит) та зайнялися збиранням комплектуючих. Гараж батьків Джобса друзі перетворили на складальний цех, а членів сім’ї умовили допомагати у роботі.

Коли друзі закінчили збирання, вони підрахували всі витрати. Із схильності до химер вони призначили таку ціну на свій виріб: 666 доларів та 66 центів. Проте Террелл був не в захопленні від комп’ютерів: машини були всього лише стопками печатних плат без корпусу, без клавіатури, без програмного забезпечення, без дисководів або іншого засобу для завантаження програм. Не було і монітора. Проте Террелл заплатив гроші, найняв фахівця з корпусів, і лише після цього комп’ютери набули гідний товарний вигляд.

Але перші персональні комп’ютери "Еппл" (Apple-1) ще довго порошилися на полицях магазина Террелла. А Возняк тим часом вже почав роботу над комп’ютером "Еппл-2" (Apple-2). Цього разу він вирішив створити такий комп’ютер, який приголомшить колег з Комп’ютерного клубу. І клавіатура у ньому буде, і вбудоване матзабезпечення Бейсик (BASIC), і звук, і колір, так що можна буде грати у "Розбий стінку". Крім того, в новій модифікації заради функціональності будуть передбачені вільні гнізда в панелі, а також усілякі інші новини для оновлення та коректування, для реалізації будь-яких спеціальних вимог замовника. Джобс висунув свою пропозицію – укласти комп’ютер в компактний вилитий пластмасовий корпус, який вигідно відрізнявся від незграбних ящиків з листового металу інших мікрокомп’ютерів.

1 квітня 1976 р. Джобс та Возняк заснували компанію Apple Computer, яка була зареєстрована у 1977 р. Її першою продукцією став покращений комп’ютер Apple-1. Цей комп’ютер відрізнявся простотою та компактністю і призначався, головним чином, для любителів та ентузіастів. Усього було продано 600 машин. Незабаром після Apple-2 з’явилися Apple Lisa, Apple Macintosh, які стали ще компактнішими та зручнішими у користуванні. Ось тепер Возняк і Джобс були нарешті готові штурмувати комп’ютерний світ. І вони вийшли переможцями. Успіх компанії виявився феноменальним, і у 1980 вона стала акціонерною компанією.

Apple-1 Lisa Macintosh

На початку 1980-х років фірма приступила до виробництва принтерів та програмного забезпечення. У зв’язку з тим, що Возняк потрапив в авіакатастрофу на початку 1981 р., йому припало на деякий час залишити фірму, але вже у 1983 р. він повернувся і пропрацював у компанії до 1985 р., після чого створив нову компанію з розробки систем відддаленого доступу для використання у побутових комп’ютерах. Фірма, яка називалася CL - 9, проіснувала до кінця 1989 р. Після виходу з Apple у 1986 р. Возняк завершив освіту в Берклі із ступенем бакалавра в області комп’ютерних наук та електротехніки. Стів Джобс і до останього часу був головою компанії Apple.

Успіх Альтаїр-8800 та Apple змусив багато фірм також зайнятися виробництвом персональних комп’ютерів. Персональні комп’ютери стали продаватися вже у повній комплектації, з клавіатурою та монітором, попит на них склав десятки, а потім і сотні тисяч примірників на рік.

У червні 1976 р. у продажу з’явився комп’ютер Sol-20 від компанії Processor Technology за ціною $2129 (комплект для самосбора коштував $995). Коріння Sol-20 сходить до SOL-РС, що являла собою просту системну плату без блоку живлення та корпусу (з такої конфігурації починалася історія комп’ютерів Apple – для того часу це було нормою).

Відмінною рисою Sol-20 була вбудована у корпус клавіатура, а також бічні панелі з натурального горіхового дерева. Комп’ютер використовував популярну тоді шину S-100 (що вперше з’явилася у комп’ютері Altair 8800 у 1975 р.) з п’ятьма слотами розширення. "Серцем" Sol-20 слугував процесор Intel 8080 з тактовою частотою 2 Мгц.

Об’єм оперативної пам’яті складав 1 Кб (з розширенням до 64 Кб). В якості накопичувачів могли використовуватися також популярні на той час дешеві касети. До Sol-20 також можна було підключати і дисковод для гнучких 8-дюймових дисків ємністю 384 Кб даних. Як операційне середовище Sol-20 використовував CP/M (Control Program for Microcomputers), а також Basic.

Неймовірний успіх мав комп’ютер TRS-80, що був випущений компанією Radio Shack у серпні 1977 р., про що говорять результати продаж – за один місяць було реалізовано десять тисяч примірників TRS-80 (Model I). Усього за $599,95 користувач отримував і продуктивний комп’ютер (як CPU використовувався Zilog Z-80A, 1,77 MГц) та 12-дюймовий монохромний монітор і касетний привід.

Додатково можна було купити (за $299) спеціальний модуль розширення, що встановлювався під монітором, який містив порт для підключення принтера, контроллер флоппи-диска (до чотирьох), додаткову оперативну пам’ять (до 32 Кб).

Успіх першої моделі позначився на подальшому довгому житті всієї родини TRS-80. У жовтні 1979 р. з’явився ПК під назвою TRS-80 Model II, а в липні 1980 р. TRS-80 Model III.

У1979 р компанія Atari випустила комп’ютер Atari 400, а також більш просунутий Atari 800. Перший коштував $549,95, другий – на $450 дорожче. Стандартно Atari 800 володів оперативною пам’яттю об’ємом 8 Кб (що розширювалась до 48 Кб), чотирма внутрішніми слотами розширення, виходами TV-video та RGB-video, а також контроллером для підключення зовнішнього флоппі-дисковода Atari 810, що був розрахований на встановклення 5-дюймових дискет ємністю 90 Кб.

Наявність співпроцесорів для обробки графіки та звуку робила Atari 800 чудовою гральною машиною. Нарешті для Atari 800 був матричний принтер Atari 820, який друкував із швидкістю приблизно 40 знаків за секунду. У той час флоппі-дисководи коштували дуже дорого (сотні доларів), тому у широкому вжитку були звичайні касети. З цієї причини було випущено багато касет не лише з програмами, але і з іграми, спеціально для запуску на Atari 400/800.

Atari 400 Atari 800

З появою персональних комп’ютерів з’явилося декілька журналів, які були присвячені персональним комп’ютерам. Але щоб куплений комп’ютер став корисним інструментом, їх власникам було потрібне програмне забезпечення, і у цьому їм готова була допомогти ціла армія програмістів та підприємців. Зростанню обсягу продаж дуже сприяли багаточисельні корисні програми, які були розроблені для ділових застосувань. Програми зробили купівлю персональних комп’ютерів дуже вигідною для бізнесу: з їх допомогою стало можливим виконувати бухгалтерські розрахунки, складати документи і таке інше. Використання ж великих комп’ютерів для цих цілей було ще дуже дорогим.

Особливу популярність отримали текстові процесори. На початку 1975 р. кінорежисер Шрейер з Нью-Йорка у пошуках успіху, став одним з володарів набору “Альтаїр”. Незабаром він удосконалив свою машину, підключивши до неї клавіатуру та телевізор, і почав продавати невеликі програми. По мірі ускладнення програм ставало все важчим керівництво до них. І одного разу Шрейера осяяло, що було б набагато зручніше готувати це керівництво за допомогою комп’ютера, а не друкувати на машинці. Він працював над своєю програмою по 16-20 годин на добу протягом року. Закінчивши роботу, він пустив свою програму в продаж під назвою “Електронний олівець” і повністю присвятив себе програмуванню.

У перші два роки після появи у світ “Електронний олівець” був фактично єдиним текстовим процесором, доступним масовому споживачеві. Проте по мірі розширення ринку персональних комп’ютерів та зростання його прибутковості інші підприємці послідували прикладу Шрейера. Одним з них був житель Нью-Йорка Сеймур Рубінштейн. Серед багатьох його задумок був і текстовий процесор, і спільно з програмістомДжоном Барнебі вони почали розробляти відповідну програму під назвою “Уордстар” (WordStar).Швидко завоювавши ринок, кількість користувачів цієї програми на протязі 6 років перевищило кількість усіх інших текстових процесорів разом узятих.

Поки Рубінштейн готував випуск свого текстового процесора, Денієл Бріклін, інженер-програміст фірми ДЕК (DEC, Digital Equipment Corporation), що створив популярну серію машинPDP, почав розробляти своє дітище.

Займаючись виснажливими обчисленнями, пов’язаними з визначенням зміни суми податку в результаті зростання ставки на витрати та прибуток підприємства, він раптом зрозумів, що є інший, зручніший спосіб виконання таких розрахунків. Основна проблема полягала у тому, що при зміні якийсь однієї цифри доводилося перераховувати усі похідні від неї величини.

Досвід програміста наштовхнув Брікліна на думку, що всі ці нудні розрахунки непогано б доручити комп’ютеру. У кінці 1978 р. він написав програму під назвою “Візікалк” (VisiCalc – Visible Calculator).

Спочатку програма була написана для Apple-2. Протягом першого року після початку продажу “Візікалк” збут персональних комп’ютерів різко зріс, сама програма розійшлася тиражем близько 100 тис. примірників, і залишалася “бестселером” цілий рік.

У 1981 році інженер американського космічного відомства NASA Уейн Ретліфф (Ratliff, Wayne) у вільний від роботи час почав створювати простеньку систему керування базою даних (СКБД) для ведення футбольної статистики. У її основу була покладена реляційна модель, але реалізація була найпримітивнішою, потужності персонального комп’ютера вистачало лише на обробку кількох сотень записів. Ні про яке промислове використання такого виробу не могло бути й мови, але для побутових потреб цього вистачало. Ретліфф почав продавати програму під назвою «Вулкан», втім, без особливого успіху.

Реклама «Вулкана» попалася на очі Джорджу Тейту – підприємцеві без спеціальної освіти, що займається програмним бізнесом. Його фірма Ashton-Tate уклала з Ретліффом договір на виняткове право продавати програму. Оскільки до цього часу марка «Вулкан» була зайнята іншою фірмою, то потрібно було придумати іншу назву. Торговий агент запропонував назвати програму dBase II, це виглядало солідно і містило натяк на нібито існуючу першу версію.

Настільна СКБД dBase дуже швидко завоювала ринок, встановивши промисловий стандарт на системи подібного класу, і дуже швидко стала новим “бестселером”. Її мова маніпулювання даними породила безліч успадкувань, а формат dbf став класичним для подання реляційних таблиць. Фірма Ashton-Tate вибилася у лідери комп’ютерного бізнесу, вона продовжувала вдосконалювати систему, випускаючи все нові версії dBase III, III+, IV і супроводжуючи свої дії галасливою рекламою. І майже так само стрімко її автори поповнили все зростаючі ряди мільйонерів, що нажили багатство на програмному забезпеченні.

Проте навички утриматися на верхівці ринку настільних СКБД Ashton-Tate не змогла. У кінці 80-х років утворився клон конкуруючих dBase-подібних систем (FoxBase, FoxPro, Clipper та інші), сумісних за мовою та форматам даних, які володіли кращими операційними характеристиками. Поступово слава dBase зійшла нанівець, а фірма Ashton-Tate була куплена компанією Borland, що вирішила освоїти нову для себе нішу. Забігаючи наперед, зауважімо, що ця покупка виявилася невдалою і слави Borland не принесла.

Сучасний ринок настільних СКБД досить багатий та різноманітний. Окрім FoxPro, що й досі залишається популярною, на ньому представлені системи Borland Paradox, Clarion та інші. Більш того, сучасні персональні комп’ютери досягли такої потужності, що на них можна запускати обмежені версії промислових СКБД типу Oracle, DB2, Informix тощо.

Природно, що не обійшлося у цьому секторі і без Microsoft. Вона придбала права на FoxPro, а також у складі професійної версії MS Office пропонує достатньо потужну MS Access. Не дивлячись на те, що система позиціонується як настільна і продається за відповідною ціною, в ній присутньо багато рис «справжніх» СКБД, зокрема, мова запитів SQL.

Незабаром ряди мільйонерів поповнив ще один розробник програмного забезпечення – Мітчел Кепор. Його програма “Lotus 1-2-3” завоювала широке визнання, де вперше були закладені елементи інтеграції, оскільки вона поєднувала у собі кращі якості системи “Візікалк” з графічними можливостями та засобами інформаційного пошуку.

Закінчивши у 1971 р. університет, Кепор два роки пропрацював диск-жокеем, після чого перебрався до Кембріджа, де продовжив свою кар’єру вже як програміст. Продавши свої авторські права на програму за 1.2 млн. дол., він пішов далі, заснувавши власну компанію по виробництву та продажу його універсальної системи “Lotus 1-2-3”. Своє підприємство Кепор відкрив дуже вчасно.

Наприкінці 70-х років розповсюдження персональних комп’ютерів навіть призвело до деякого зниження попиту на великі комп’ютери та міні-комп’ютери (міні-ЕОМ). Це стало предметом серйозного занепокоєння фірми IBM – провідної компанії з виробництва великих комп’ютерів, і у 1979 р. фірма IBM вирішила спробувати свої сили на ринку персональних комп’ютерів. Проте керівництво фірми недооцінило майбутню важливість цього ринку і розглядало створення персонального комп’ютера всього лише як дрібний експеримент – щось подібне до одного з десятків робіт, які проводилися у фірмі. Аби не витрачати на цей експеримент надто багато грошей, керівництво фірми надало підрозділу, відповідальному за даний проект, небачену у фірмі свободу. Зокрема, йому було дозволено не конструювати персональний комп’ютер «з нуля», а використовувати блоки, які виготовлялись іншими фірмами. І цей підрозділ сповна використовав наданий шанс.

Перш за все, як основний мікропроцесор комп’ютера був обраний новітній тоді 16-розрядний мікропроцесор Intel-8088. Його використання дозволило значно збільшити потенційні можливості комп’ютера, оскільки новий мікропроцесор дозволяв працювати з 1 Мбайтом пам’яті, а тоді комп’ютери все ще були обмежені 64 Кбайтамі.

У серпні 1981 р. фірма ІВМ, представивши свій комп’ютер IBM 5150 РС, офіційно підтвердила, що вона приступає до випускуперсональних комп’ютерів,які стали самими купівельними комп’ютерами в історії. Ключовим нововведенням IBM РС стала системна шина ISA із стандартними слотами, що дозволяло вставляти у ПК різноманітні плати розширення (відео, звукові, мережні та інші адаптери).

Але компанія IBM зробила одну річ, про яку вона пізніше пошкодувала. Замість того щоб тримати проект машини у таємниці, як вона зазвичай робила, компанія опублікувала повні проекти, включаючи всі електронні схеми, в книзі вартістю $49. Ця книга була опублікована для того, щоб інші компанії могли проводити змінні плати для IBM РС,що підвищило б сумісність і популярність цього комп’ютера. На нещастя для IBM, як тільки проект IBM РС став широко відомий, оскільки всі складові частини комп’ютера можна було легко придбати, багато компаній почали робити клони РС і часто продавали їх набагато дешевше, ніж IBM. Хоча деякі компанії (такі як Commodore, Apple, Amiga, Atari) застосовували персональні комп’ютери з використанням своїх процесорів, а не Intel, потенціал виробництва IBM РС був настільки великим, що іншим компаніям доводилося пробиватися силою.

Вижити вдалося тільки деяким з них, та й то через те, що вони спеціалізувалися на вузьких областях, наприклад на виробництві робочих станцій або суперкомп’ютерів. Через один-два роки комп’ютер IBM РС зайняв провідне місце на ринку, витіснивши моделі 8-бітових комп’ютерів.

У1982 р. Кепор випустив нову систему “Лотос 1-2-3” для 16-розрядних процесорів фірми ІВМ, витративши тільки на її рекламу 1 млн. дол. Витрати окупилися дуже скоро. Система “Лотос 1-2-3” зайняла перший рядок у списку найпопулярніших програм.

Своїми успіхами компанія Кепора була зобов’язана фірмі ІВМ, яка заполонила ринок своїми комп’ютерами. Іншим важливим наслідком вторгнення фірми ІВМ з’явився масовий перехід виробників комп’ютерів на нову операційну систему (ОС), що стала промисловим стандартом.

У 1974 р. компанія Intel (від INtegrated ELectronics) випустила Intel 8080 – перший універсальний 8-розрядний процесор, – для нього було потрібно ОС, за допомогою якої можна було б протестувати новинку. Компанія Intel залучила до розробок і написання потрібної ОС одного із своїх консультантів Гері Килдолла (Gary Kildall). Спочатку Килдолл з другом сконструювали контролер для 8-дюймового гнучкого диску, який був незабаром випущений компанією Shugart Associates, і підключили цей диск до процесора Intel 8080. Таким чином, з’явився перший мікрокомп’ютер з диском. Потім Килдолл створив дискову операційну систему, названу CP/M (Control Program for Microcomputers).

У 1977 р. компанія Digital Research переробила CP/M, щоб зробити цю систему придатною для роботи на мікрокомп’ютерах не тільки з процесорами Intel 8080, а також з іншими процесорами. Було написано безліч прикладних програм, які працювали у CP/M, що дозволило CP/M займати високу позицію у світі мікрокомп’ютерів впродовж 5 років.

На початку 80-х корпорація IBM розробила IBM РС і почала шукати для нього програмне забезпечення. Фірма IBM почала вести переговори з Килдоллом про розробку нової ОС, але коли він відлетів у двотижневу відпустку, співробітники IBM зв’язалися з Білом Гейтсом (Bill Gates), щоб отримати ліцензію на право використання інтерпретатора мови Бейсік. Вони також поцікавилися, чи не знає він ОС, яка працювала б на РС. Гейтс порадив звернутися до Digital Research. Фірма IBM почала вести переговори з Килдоллом про розробку нової ОС, але Килдолл запропонував перенести переговори після його відпустки (за іншими відомостями – він відмовився підписати строгі договори про нерозголошування, як того вимагала IBM). Корпорація IBM знову звернулася до Гейтса з проханням забезпечити їх ОС.

Після повторного запиту IBM Гейтс з’ясував, що у місцевого виробника комп’ютерів, Seattle ComputerProducts (SCP), є відповідна ОС86-DOS. У 1980 р. компанії SCP була потрібна ОС для їх модуля пам’яті з орієнтацією на новий 16‑розрядний процесор Intel 8086. Вона попросилаТіма Патерсона(Tim Paterson) написати нову ОС, яку назвалиQDOS(Quick and Dirty Operating System – в буквальному перекладі це звучить, як “швидка та брудна ОС”). У повній відповідності з назвою, вона була написана всього за кілька місяців, але не була повністю протестована та відлагоджена. До кінця року Патерсон покращив свою ОС, яка була випущена під назвою 86-DOS.

При створенні ОС 86-DOS переслідувалися кілька цілей. Вона повинна була бути сумісною з програмами, які були написані для ОС CP/M, щоб дати можливість використовувати безліч прикладних програм. Тому 86-DOS повинна була мати той же API (Application Programming Interface – прикладний програмний інтерфейс). Щоб зробити 86-DOS ефективнішою, ніж CP/M, Патерсон написав її на мові Асемблер і вбудував у неї модуль роботи з накопичувачами FAT, який заснований на автономній системі роботи з накопичувачами з інтерпретатора мови BASIC фірми MicroSoft.

Білл Гейтс запропонував компанії викупити 86-DOS за 50 тис. доларів. Коли корпорація IBM захотіла деяких удосконалень у програмі, Біл Гейтс запросив для цієї роботи Тіма Патерсона, який написав DOS. Фірма IBM уклала контракт з компанією “Microsoft”, очолюваною Білом Гейтсом, на розробку ОС.

Нова видозмінена система, перейменована у MS-DOS (Microsoft Disk Operation System), була добре сприйнята багатьма виробниками персональних комп’ютерів, що були сумісні з IBM РС. Система MS-DOS незабаром узурпувала місце, яке раніше належало СР/М, завоювавши до того ж ширший ринок. Коли у 1983 р. з’явився IBM РС/АТ з центральним процесором Intel 80286, система MS-DOS вже міцно стояла на ногах. Пізніше система MS-DOS широко використовувалася на комп’ютерах з процесорами 80386 та 80486. Хоча первинна версія MS-DOS була досить примітивна, подальші версії системи виходили з усе краще розробленими властивостями, включаючи багато того, що було запозичене від CP/M та UNIX.

У 1984 р. Microsoft вийшла на ринок офісних додатків, випустивши Word та Excel для Apple Macintosh. Наступного року побачила світ операційна система з графічним інтерфейсом Windows 1.0 для IBM-сумісних ПК.