3.1. Місце народження хакерів

“Розсадником” подібного неприборканого захоплення комп’ютерами став Массачусетський технологічний інститут (МТІ), де програмісти-маніяки стали самі себе називати хакерами (hacker). Спочатку цим прізвиськом нагороджували бешкетних студентів, а пізніше членів клубу залізничного моделювання. Члени клубу навіть створили власний словник. Члени клубу з фантастичним завзяттям просиджували нескінчені години за монтажем системи. Свій проект, що не мав практичного значення і який виконувався заради задоволення від самого процесу роботи, вони назвали “хэк” (hack, один з перекладів – людина, виснажена важкою роботою). Природно, ті, хто займався подібним проектом, почали називатися хакерами.

Залучення хакерів до комп’ютерів було лише справою часу, оскільки до інститутського могутнього комп’ютера фірми ІБМ вони мали дуже обмежений доступ. Все змінилося з появою у 1958 р. порівняно невеликої машини ТХ-0, в якій замість електронних ламп використовувалися транзистори. До того ж, машина була забезпечена звуковим виведенням та навіть світловим пером, за допомогою якого можна було малювати прямо на екрані монітора. Вперше в історії МТІ комп’ютерні ентузіасти дістали у власні руки машину, в яку могли самостійно вводити перфострічку зі своїми програмами та одразу же отримувати результати.

Отримавши дозвіл використовувати машину ТХ-0, коли вона вільна, хакери почали творити дива. Один запрограмував машину таким чином, що вона виконувала музику Баха, інший створив програму, яка з величезною швидкістю перетворювала числа з арабської системи числення у римську. Ще один хакер (професор) створив прототип комп’ютерної гри.

Хакери вважали, що створене ними програмне забезпечення повинно бути доступним усім іншим хакерам (це назвали етикою хакера). Копії програм (зазвичай на перфострічках) циркулювали по неформальній мережі хакера та потрапляли в машинні зали університетів та корпорацій по всій території США. Питання про авторські права у той час не виникало. Предметом суперечок подібні випадкові запозичення стали лише тоді, коли парк машин значно виріс, і програми набули комерційної цінності.

Відтепер володіння комп’ютерами перестало бути винятковою монополією великих та багатих організацій, що у свою чергу стимулювало створення великої кількості нових різноманітних компонентів програмного забезпечення. Але, не дивлячись на досягнуті успіхи, подальший прогрес в області апаратних та програмних засобів був зобов’язаний не індустрії міні-комп’ютерів і не компаніям, а розробникам ПЗ. Новий етап настав з появою персонального комп’ютера, створення якого стало можливим завдяки винаходу мікропроцесора. Відтепер кожен хакер та навіть просто любитель міг стати володарем комп’ютера.