Шкіра як матеріал для письма

Більш зручним матеріалом для письма в Єгипті була шкіра. Згадки про документи на шкірі відносяться до часу 4-ї династії (біля 2900-2750 р. до н.е.). Однак якість обробки цього матеріалу була не досить високою, крім того, він був надто дорогий, а відтак не міг задовольнити потреби єгипетського суспільства в якості масового носія господарської та адміністративної інформації.

Через економічне та культурне суперництво між Єгиптом та Пергамом цар Єгипту Птоломей V (II ст. до н.е.) заборонив завозити папірус у Пергам, де було задумано створити велику бібліотеку. У відповідь на це пергамці почали вдосконалювати техніку оброблення шкіри. У результаті з'явились біло-жовті міцні аркуші, які можна було використовувати для письма з обох боків. Створений матеріал назвали "пергамен". Римляни називали його "мембрана", оскільки вироблена й гарно оброблена шкіра була досить міцною й еластичною, ії можна було легко згинати.

В одному зі своїх творів стародавній мислитель Геродот зазначав, що греки Малої Азії "здавна називають книги шкірами", бо писали їх колись "на козячих та овечих шкірах".

У Європі також виготовляли пергамент. Спочатку його робили ченці в монастирях. Із розвитком міст у XII ст. виробництво пергаменту перейшло до цехових ремісників. З появою університетів в Європі - в Болонії (1154 р.), Парижі (1200 р.), Оксфорді (1214 р.), Неаполі (1224 р.) - монополія на цей тривкий матеріал перейшла до університетів.

Найдавніші східнослов'янські, у тому числі й українські, рукописні документи також були написані на пергаменті. Пергамент називали "хартія", згодом "паргамент", "паркомен". Спочатку оброблена теляча шкіра завозилась до нас із грецьких земель. Якість перших давньоруських письмен нагадує пергамент саме грецьких манускриптів - білий, тонкий, рівний.

До наших часів дійшли пергаментні книги, створені в епоху Київської Русі: перекладна література, ізборники, релігійні книги, серед них найдавнішими є "Остомирове Євангеліє", "Київські глаголичні листки" (IX-X ст.), "Пересопницьке Євангеліє", "Руська Правда".

Лише у XII-XIV ст. на Русі почав застосовуватися пергамент власного місцевого виробництва. Технологія обробки пергаменту у Давній Русі відрізнялась простотою й не була пов'язана із значними витратами. Увесь процес обробки шкіри включав мездрування, розминання, просушування на рамках із наступним шліфуванням.

Давньоруська технологія виготовлення пергаменту була досить трудомісткою. Його зазвичай, виготовляли зі шкір баранів, кіз, волів, але ніколи не використовували шкіру віслюків. Спочатку шкіру вміщували на кілька днів у чан з вапном, потім відчищали від шерсті та м'яса, знову замочували у вапні, після чого натягували на рамку й шкребком остаточно знімали рештки м'яса та шерсті. Відпрасувати шкіру допомагала пемза, а крейда або свинцеві білила з білком, втерті з обох боків, поглинаючи жир, її відбілювали. У результаті отримували гладенький аркуш пергаменту, на якому можна було писати з обох боків.

Особливо цінним вважався пергамент із шкіри ягнят, яких витягали із черева матерів. Його називали "дівоча шкіра". Коштував він дуже дорого через складність обробки.

Після оброблення й відбілення шкіру знімали з рами, й обрізавши краї, отримували аркуш. Його складали навпіл у зошит із двох частин, які можна було скласти ще раз у зошит меншого розміру з чотирма аркушами. Таким чином зошити могли вміщати від двох до дванадцяти аркушів.

Оскільки пергамент від сухості та вологості міг змінити свою форму до рукописних книг прикріплювали застібки або зав'язки, за допомогою яких притискувались пергаментні аркуші. Складені один на інший і скріплені, як воскові таблички, вони відродили форму документа - "кодекс".

Для захисту аркушів із зовнішнього боку їх прикривали відповідного розміру дощечками. Пізніше, для зручності, дошки почали обтягувати шкірою. Саме з того з'явився вираз "прочитати книгу від дошки до дошки".